Пропонуємо до роздумів уривок з книги Йосифа Рацінґера (Бенедикта ХVІ) – ІСУС З НАЗАРЕТУ
Уже за життя Ісуса люди намагалися тлумачити Його таїнственний образ, застосовуючи до Нього категорії, які були їм близькі за розумінням: Його вважали Йоаном Хрестителем, Іллею чи Єремією, що повернулися, пророком (Мт. 16:14; Мр. 8:28; Лк. 9:19). Петро, як ми бачили, вживає в своєму визнанні інші, вищі титули: Месія, Син Бога живого. Намагання підсумувати таїнство Ісуса титулами, що пояснювали Його місію, ба Його єство, продовжувалися й після Воскресіння. Тепер дедалі більше кристалізувалися три основоположні титули: Христос (Месія), Киріос (Господь), Син Божий.
Перший титул сам по собі поза межами семітського простору був мало зрозумілий. Як титул він незабаром відпав і злився з іменем Ісуса: Ісус Христос. Означення стало іменем, і в цьому є й глибокий сенс: Він цілковито поєднаний зі Своїм служінням; Його місію неможливо відокремити від Його особи. Отже, Його місія справедливо стала частиною Його імені.
Обидва інші титули Киріос і Син вказують на одне й те саме. Слово «Господь» з плином старозавітної та ранньоюдейської історії стало означенням Божого імені, ставлячи у такий спосіб Ісуса в сопричастя буття з самим Богом, свідчило про Нього як про живого Бога, що став нам сучасним. Так само пов’язував Його з буттям Самого Бога і вислів Син Божий. Однак який цей зв’язок буття є в деталях, про це старанно почали дискутувати відтоді, відколи настала потреба чітко сформулювати і визначити розуміння щодо цього в контексті віри. Він є сином у похідному значенні – у значенні особливої близькості з Богом, чи ці слова вказують на те, що в Самому Бозі є Отець та Син, і Син є справжнім Богом від справжнього Бога? Перший Вселенський собор у Нікеї[1] (325 р.) підсумував результат цієї боротьби словом «ομοουσιος» («тієї самої суті, єдиносущний») – єдиним філософським словом, що ввійшло у «Вірую»[2]. Але це філософське слово слугує для того, щоб захистити надійність слова біблійного; воно означає: якщо свідки Ісуса кажуть, що Ісус є «Сином», то це говориться не в міфологічному чи політичному значенні – обидва ці значення були в контексті того часу часто вживані. Це слово слід розуміти зовсім дослівно: так, у самому Бозі вічно існує діалог між Отцем і Сином, обоє у Святому Дусі справді є одним і тим самим Богом.
Про христологічні величальні титули, які трапляються нам у Новому Завіті, є чимало літератури. Обговорення цього питання не є завданням цієї книжки, яка присвячена земному шляху Ісуса і Його вісті, а не історії віровчення і богословської думки ранньохристиянської Церкви. На противагу цьому, нам слід звернути більшу увагу на самовизначення Ісуса, що трапляються нам у Євангеліях. Їх є два. По-перше, Він зазвичай називає Себе «Сином Людським»; по-друге, особливо в Євангелії за Йоаном, є фрагменти, де Він про Себе говорить просто як про «Сина». Титул «Месія» Ісус Сам до Себе не застосовував; титул «Син Божий» ми чуємо з Його уст у деяких уривках Євангелія за Йоаном. Стикаючись із месіанським звертанням чи спорідненими висловами, з одного боку, від вигнаних демонів, а з іншого – у визнанні Петра, Ісус мовчав. Однак потім над хрестом – тепер прилюдно для всього світу – видно титул «Месія, цар юдейський». І тут він – трьома мовами тогочасного світу (Йо. 19:19-20) – може бути, бо тепер він позбавлений своєї двозначності. Хрест, як трон Ісуса, надає цьому титулу правильного значення. Regnavit а ligno Deus – Бог царює з «Дерева», – так давня Церква оспівала це нове царювання.
Звернемося тепер до обох «титулів», які Ісус, згідно з Євангеліями, вживав щодо Себе Самого.
1. СИН ЛЮДСЬКИЙ
Син Людський – цей загадковий вислів є титулом, який Ісус вживає найчастіше, коли веде мову про Себе Самого. Лише в Євангелії за Марком слова «Син Людський» чути з уст Ісуса 14 разів. Ба, в цілому Новому Завіті ці слова вживає лише Ісус, за винятком вмираючого Стефана, якому дарується споглядання відкритого Неба: «Ось бачу відкрите небо і Сина Людського, Який стоїть по правиці Бога» (Ді. 7:56). У момент своєї смерті Стефан бачить те, що проголосив Ісус перед Синедріоном: «Побачите Сина Людського, Який сидітиме праворуч Всемогутнього та йтиме по хмарах небесних» (Мр. 14:62). Щодо цього Стефан «цитує» слова Ісуса, дійсність яких він може споглядати саме в момент мучеництва.
Ці відомості важливі. Христологія новозавітних письменників, у тому числі й самих євангелістів, будується не на титулі Сина Людського, а на титулах, що почали вживатися вже за життя Ісуса – Месія (Христос), Киріос (Господь), Син Божий. Титул Сина Людського належить самому Ісусові; їх зміст у апостольській проповіді переклався на інші титули, а сам титул не був перейнятий. Це, власне кажучи, достеменно відомо. Але навколо цього в сучасній екзегезі почалися величезні суперечки; хто намагається в них вникнути, той опиниться на цвинтарі суперечливих гіпотез, що себе взаємно хоронять. Обговорювати їх ця книга наміру не має. Але їхні головні думки ми все ж мусимо зрозуміти.
Загалом розрізняють три групи висловів про Сина Людського. Перша група складається зі слів про грядучого Сина Людського, але в них Ісус, мовляв, не називає Сам Себе Сином Людським, а відрізняє цього Грядучого від Себе. Другу групу становлять слова про земну діяльність Сина Людського, а третя говорить про Його страждання і Воскресіння. Переважна більшість екзегетів якщо й визнають авторство цих висловів за Ісусом Христом, то лише першої групи; це відповідає загальноприйнятій есхатологічній екзегезі Ісусової проповіді. Друга група, до якої належать слова про повноваження Сина Людського прощати гріхи, про Його панування над суботою, про відсутність у Нього майна і батьківщини, згідно з головною лінією теорій, утворилася в палестинській традиції і тому досить рання, але її не слід виводити від Самого Ісуса. Нарешті, найпізнішими є, мовляв, вислови про страждання і Воскресіння Сина Людського, які в Євангелії за Марком супроводжують Ісусове сходження до Єрусалима і, звісно, могли бути створені щойно після цих подій – можливо навіть самим євангелістом Марком.
Це роздирання змісту вислову «Син Людський» базується на особливій логіці, яка намагається чітко й акуратно виділяти різні його аспекти і повністю відповідає строгій моделі академічного мислення, але не пристосовується до багатоплановості живого Ісуса, в словах Якого ця багатоплановість постає як єдине і нероздільне ціле. Основним критерієм для подібних тлумачень є питання про те, що можна очікувати від Ісуса з огляду на Його конкретне бачення та на рівень Його особистості. Подібно, не дуже багато. Слова про великі діяння, про великі страждання нібито Його не стосуються. Єдине, з чим Його ще хоч якось можна було пов’язати – це деяке апокаліптичне очікування, яке утаємничено було присутнє в суспільстві, – ось, мабуть, і все. Але орієнтація на «оточуюче середовище» і її очікування не дає уяви про обшири події, яка називається Ісус. Уже коли ми обговорювали тлумачення притч, запропоноване Адольфом Юліхером, ми говорили про те, що через речі, в яких немає нічого, окрім повчань і настанов, – через таку науку навряд чи когось би послали на хрест.
Щоби дійшло до цього радикального зіткнення, що вдалися до таких надзвичайних заходів – видачі Ісуса римлянам, мусило було статися чи бути сказане щось драматичне. Захоплююче і велике саме розпочинається; Церква, що становиться, змушена щойно поступово, у спогадах та роздумах, пізнавати всю велич подій. Анонімній громаді приписують дивовижну богословську геніальність: ким же були великі особи, що таке вигадали? Ні, велике, нове і захоплююче походить якраз від Ісуса; у вірі та житті громади воно розвивається, але не створюється. Ба, «громада» зовсім би не створилася і не вижила, якби перед тим, як вона постала, не було надзвичайної дійсності.
Вислів «Син Людський», яким Ісус приховував Своє таїнство і водночас давав можливість поступово його зрозуміти, був новим і несподіваним. Це не був загальноприйнятий месіанський титул. Він дуже добре пасує Ісусовому способу проповідування, Його загадковим словам і притчам, і так намагається поступово ввести у сокровенне, що може справді розкритися щойно в наслідуванні. Вислів «Син Людський» єврейською чи арамейською мовами означає просто «людина». Взаємний перехід між простим словом «людина» і таїнственним натяком на нове усвідомлення місії у вислові «Син Людський» можна зауважити в повчанні про суботу, що є у синоптиків. У Марка ці слова звучать так: «Суботу встановлено для людини, а не людину для суботи, тож Син Людський – Владика й над суботою» (Мр. 2:27-28). У Матея і Луки перше речення відсутнє. У них Ісус каже просто лише: «Син Людський – Господь і суботи» (Мт. 12:7; Лк. 6:5). На це можна, мабуть, сказати, що Матей і Лука опустили перше речення, тому що побоювалися його зловживання. Як би там не було – зрозуміло, що в Марка обидва речення тісно пов’язані і взаємно себе тлумачать.
Те, що субота є для людини, а не людина для суботи, є не просто вираженням модерно-ліберальної позиції, як це зараз прийнято вважати при прочитанні цих слів. Те, що Ісусове вчення є зовсім не таким, ми зрозуміли, розглядаючи Нагірну проповідь. У «Сині Людському» виявляється, якою має бути людина. Виходячи з титулу «Син Людський», з критерію Ісуса, людина є вільна і знає, як правильно вживати суботу як день свободи завдяки Богові і для Бога. «Син Людський є Господарем і суботи» – вся висота вимоги Ісуса, що компетентно викладає Закон, бо Він Сам є первісним Словом Божим – стає тут очевидною. І стає зрозуміло, що ж це за нова свобода, яка взагалі личить людині – свобода, що не має нічого спільного з простим свавіллям. Важливим у вислові про суботу є тісний взаємозв’язок слів «людина» і «Син Людський»; ми бачимо, як сам по собі звичайний вислів тепер стає вираженням особливого достоїнства Ісуса.
Титулу «Син Людський» за життя Ісуса не було. Але, мабуть, була його перша засада у баченні історії світу в книзі Даниїла, з чотирма звірами і «Сином Людським». Перед автором постає послідовність панівних світових сил в образі чотирьох великих звірів, що виринають з моря – «знизу», отже зображають силу, що ґрунтується насамперед на насильстві, є «тваринною». Так він розвиває похмуру, дуже тривожну картину світової історії. Однак візія не залишається цілковито негативною: першому звірові, леву з крилами орла, відривають крила; «підведено його з землі, тож став він на ноги, як людина, й дано йому людське серце» (Дан. 7:4). Гуманізація влади можлива, в тому числі й тепер: влада може набути людського обличчя. І все ж цей порятунок відносний; історія, зрештою, йде далі і з часом стає ще похмурішою.
Але потім – після максимального вивищення сили зла – стається цілком протилежне. Пророк неначе здалеку бачить справжнього Володаря світу в образі Ветхого днями, що завершує видіння. І ось «на небесних хмарах ішов ніби Син Людський… І дано йому владу, славу й царство, і всі народи, племена і народності йому служили. Влада його – влада вічна… і царство його не занепаде ніколи» (Дан. 7:13-14). Звірам з глибини безодні протистоїть людина згори. Як звірі з глибини втілюють дотеперішні світові сили, так образ «Сина Людського», що йде «на небесних хмарах», проголошує зовсім нове царство, царство «людськості», справжньої влади, що походить від Самого Бога. З цим царством настає справжня універсальність, позитивна, в глибині душі давно очікувана, форма історії. Отже, «Син Людський», що приходить згори, є протиставленням звірам з глибини моря; сам по собі він означає не певну особу, а «царство», в якому світ сягає своєї мети.
В екзегезі поширене припущення, що за цим текстом може стояти варіант, в якому Син Людський усе ж був і конкретною особою, але в усякому разі нам ця редакція не відома; це залишається припущенням. Часто цитовані уривки з 13-ї глави «Четвертої книги Езри»[3] та «Книги Еноха Ефіопського»[4], в яких Син Людський зображений як індивідуальність, молодші за Новий Завіт, то ж не можуть вважатися джерелами. Звичайно, можна було б легко припустити зв’язок візії Сина Людського з месіанською надією та з постаттю самого Месії, але для цього ми не володіємо жодними текстами, що передують діяльності Ісуса. Тому залишається істинним те, що тут образом Сина Людського зображується майбутнє Царство спасіння – образ, який Ісус міг використати, але якому Він усе ж надав нової форми, пов’язавши ці очікування з Самим Собою та Своєю діяльністю.
[1] Нікея – назва міста в Малій Азії, в якому в 325 р. був скликаний Перший Вселенський собор. Головним на ньому було формулювання вчення про єдиносущність Бога і Христа.
[2] Вірую – «Символ віри»: сформульоване віровизнання Церкви.
[3] Езри, книга – (також «книга Псевдо-Езри»): апокрифічний апокаліптичний твір (кінець І ст. по Хр.), прийнятий у деякі православні канони Біблії.
[4] Еноха, книга – збірка апокаліптичних текстів з різним часом виникнення, найдавніші частини якої походять з III ст. по Хр.; належить до канону Ефіопської Церкви.
